середа, 22 квітня 2015 р.

Хоббіт


- Чому ти пішов? 

- Щоб дізнатися що попереду.

- А чому ти повернувся?

- Щоб подивитися що позаду.


Джон Ро́нальд Ру́ел То́лкін та його новела-казка «Хоббіт: Несподівана подорож». Автору вдалося створити зовсім інший світ, незвичний для нас. Повен казкових істот, небезпечних пригод та таємничих країв. Тут від заклинань та промовлянь кам’ яніють гобліни. У густих лісах чарівну музику виграють ельфи. Десь там у небі літає дракон у золотій кольчузі, подихом спалюючи села.

А у  темній печері Гам-гам гадає загадку черговій жертві:


"Її не видно, ані чути,

Ні понюхать, ні торкнути.

Є там, де зорі, є під горою,

Порожні нори повнить собою.

Вона — найперша, вона й остання,

Вбиває радість і сподівання."


Тим часом Більбо Злоткінс та його 13 друзів: Торін Дубощит, Балін, Двалін, Філі, Кілі, Біфур, Бофур, Бомбур, Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн вирушають у подорож за Імлисті гори.  Мандрівники не раз попадатимуть у халепу. Не раз дивитимуться в очі смерті. Мужність та відвага рятуватимуть їм життя. Та чи завжди? Дійдуть шукачі до місця призначення? Живими чи мертвими? Чи знайдуть те, що шукали? А може й дещо втратять…

P. S. В публікації використано цитати з книги Джон Ро́нальд Ру́ел То́лкін «Хоббіт: Несподівана подорож».                                                                   
                                                             


Просто помовчати....



Не знаю, що сказати,
А може й ще не час,
Можливо варто трохи помовчати.
Послухати, як тиша ніжно манить нас.
Так добре, просто помовчати...
Так хочеш щось таємне показати.
Закрити очі і піти у Небуття,
По тій стежині Вічного життя.
Так добре, просто помовчати...
Побачити всі сни, світанки,
Глибину очей і навіть подих сонця.
Почути спів думок і ритм закоханого серця.
Так добре, просто помовчати...
Тут все казкове і незвичне.
Неначе день і ніч разом.
Всі спогади і мрії.
Те, що було, що є - разом.
Все, що буде і всі надії..
Так добре, просто помовчати....
У цій самотності солодкого блукання
Я чую тихий шепіт слів..
Здається - це була реальність, а може то був просто сон..
Так добре, просто помовчати....



P. S. Частинка моєї душі)

Розплата




Життя - це сон.
Життя - це казка.
Коротка мить, наївна та проста.
Коротка, та ужалить може,
До болю, що проникне до ядра.
Розряди струму вдарять по хвилинах
Та світ завмре в чеканні, спогляда,
За боротьбою, що постала над очима -
Розплатою являється життя.
Не допоможе ні любов, ні правди сила
З запізненням прийде вже каяття.
Накриє нас нищівна льоду сила -
Розплатою являється життя.

P.S. Мій перший вірш

Сжала руки под тёмной вуалью...




Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
— Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдешь, я умру."
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру"
                                                                                                                                                 

Чи, то журба за коханням? Чи, то страх перед його втратою?

Анна Ахматова - російська поетесса світової слави, її вірші дуже особливі. Щирі. Переповнені ніжністю та  невимовною  печаллю. Кожна поезія, як незакінчена історія, що відома лише автору.

Ми не знаємо початку та кінця.

Один із її поетичних шедеврів  "Сжала руки под тёмной вуалью...". Це перший вірш Анни Ахматової, який я почула. Я не одразу його зрозуміла, та навіть зараз, прочитавши цю поезію десятки разів не розумію її цілком...тому люблю її найбільше. Обожнюю перечитувати вірші Ахматової, особливо дощовими вечорами, коли так спокійно та сумно, наче час зупиняється. Її вірші несуть настрій дощового вечора, по-особливому затишного та такого самотнього.....


                                                             

Мистецтво полягає в миті

                


Сенека Старший розповідає, що, коли Філіп виставив на продаж захоплених у бою Олінфа ців, Паррасій з Ефеса, афінський живописець, купив одного з них, старого, і велів піддати його тортурам, щоб той послужив йому моделлю для картини "Прикутий Прометей" , яку громадяни Афін замовили йому для храму богині Афіни.

- Він недостатньо сумний! - Прорік Паррасій, дивлячись на бранця, що стоїть в центрі майстерні. Живописець покликав раба і звелів жорстоко мучити старого, щоб змусити сильніше страждати.

Раби почали катувати старого.

Присутні пошкодували нещасного .
- Я його купив! - Заперечив художник. (людина кричала від болю). Його прибили до хреста. Люди, що оточували Паррасія, знову кликали його до милосердя.
- Він мій, я володію ним по праву переможця! - Відповідав художник.

Тим часом він приготував фарби, порошки та закріплювачі, кат, зі свого боку, розвів вогонь пожаркіше, розпалив щипці і взявся за хлист.
- Скрути його міцніше! - Додав Паррасій. - Я хочу добитися вираження істинного страждання.

Старий з Олінфа видав несамовитий крик. Почувши його, присутні запитали Паррасія, до чого він живить велику схильність - до живопису чи до тортур. Він не удостоїв їх відповіддю. Навпаки, крикнув катові:
- Мучте його як слід, ще, ще! Прекрасно, тримай його в такому стані, ось воно - обличчя Прометея терзаного, Прометея вмираючого!

Старик безсило повис на хресті, ридаючи від болю.
Паррасій крикнув йому:
- Твої стогони ще не схожі на стогони людини, переслідуваної гнівом Юпітера!

Старик впав у агонію. Він простогнав ледве чутно, звертаючись до афінського живописця:
- Паррасій, я вмираю !

- Ось-ось, таким і будь!
Мистецтво полягає в миті.

P. S. Автора немає: це ж факт історії про який розповів Сенека Старший

Я егоїстка?






                                                Я егоїстка? Мабуть, ви праві.
                                                І я, бувало, думала про себе.
                                                Тримає час гріхи мої нові,
                                                Коли старі ще відмолити треба.

                                                Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.
                                                Життя навчило маски одягати.
                                                Щоб викупити спокій на п'ятак
                                                Доводилося інколи брехати.

                                                Я надто горда? Вперта, як віслюк?
                                                Якщо і, так, не вам мене судити.
                                                Я від повчань втомилась і наук,
                                                А ідеально не навчилась жити.

                                                Бездушна я? Жорстока і черства?
                                                Ну що іще там? Це усі провини?
                                                Я визнаю, були й мої слова
                                                Бездушними, жорстокими, черствими.

                                                Були й дороги інколи криві.
                                                Бувало, й зло лишалося за мною.
                                                Я егоїстка? Мабуть, ви праві...
                                                Та я й не прикидалася святою.

                                                Як бачиш, я — не подарунок долі.
                                                Терпи таку, або втікай щодуху,
                                                Поки ще ми не з'їли пуда солі
                                                І світ не встиг замкнутися наглухо.

                                               ... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
                                                Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
                                                Дивися сам, до кого тягнеш руки,
                                                Щоб потім не хапатися за серце.

                                                У нас з тобою дуже різні мови.
                                                Чи можна їх в єдину об'єднати?
                                                Повір мені, повір мені на слово:
                                                Тобі не вдасться бурю покохати.

                                                Ліна Костенко


Ще один неповторний твір неповторної та сильної духом жінки. Кожен рядок вірша несе в собі силу. Силу слова. Я захоплююся цією письменницею. Вона пише легко та просто. Пише про вічне. Кохання. Віру. Біль. Відданість. Силу.

Думаю,  кожен з нас, читаючи цю поезію бачить себе. Автор нічого не приховує. Викладає все. Ліні Костенко вдалося перетворити пороки: Егоїстичність, Гордість, Жорстокість та Впертість на гідність. Негативні риси характеру на позитивні.

Я вважаю Ліну Костенко чудовим прикладом для наслідування. ЇЇ поезія додає мені сили. Змушує боротися до останнього. Підійматися та йти далі. Не зважати на заздрість та осуд ворогів. Дивитися на світ, та перш за все на себе, з відкритими очима. Впевнено. Кожен з нас єдиний в своєму роді. Унікальний та неповторний. Вона вчить не соромитись показувати себе світу. Любити себе такою, яка ти є. Гордою. Лицемірною. Егоїстичною. Впертою. Справжньою.

Алхімія щастя



ЖИТТЯ ЩЕДРЕ ДО ТИХ,
 ХТО ЙДЕ ЗА ПОКЛИКОМ СВОЄЇ ДОЛІ




- Чому треба слухати серце?

- Бо де серце, там і скарб.

- Але ж серце в мене надто збаламучене, воно повне мрій і емоцій, а ще палає пристрастю до жінки. Не дає мені спати ночами, коли я думаю про неї.

- Це добре. Твоє серце живе. Слухай, що воно говорить.



Чи завжди ми слухаємо своє серце? Чи завжди шукаємо свій скарб? А може наш скарб тут, зовсім близько, а ми все блудимо в пошуку чогось, не розуміючи чого. Що є скарбом нашого серця? Гроші чи Відданість? Кар’єра чи Сім’я? Слава чи Здоров’я? Влада чи Любов? Що є скарбом, який приносить щастя та спокій нашому серцю?

Роман-притча "Алхімік" був написаний у  1998 році і  приніс Куельо світову популярність.  Випадкова зустріч у Амстердамі привела письменника до католицького ордену RАМ. Тут Коельо почав розуміти мову знаків і передбачень. Орден  скерував його в паломницьку подорож до Сантьяго в Компостелу. Пройшовши 80 кілометрів  по легендарній стежці прочан, Коельо описав цю подорож у своїй першій книзі  «Паломництво»(1987). За нею був «Алхімік». «Вся моя книжка заснована на стародавній перській легенді, яку  написав у Римі».

«Алхімік» дотепер залишається книгою, яка продавалася найуспішніше в історії Бразилії і навіть згадають у Книзі рекордів Гіннеса. У 2002 році португальський «Журнал де Летрас», авторитетне видання про місцеву літературу і літературний ринок, оголосив про те, що за кількістю проданих екземплярів «Алхімік» випередив всі інші книги, написані португальською мовою за всю історію розвитку цієї мови.

- Кожного з нас чекає свій скарб. Ми, людські серця, рідко говоримо про ці скарби, бо люди вже не хочуть їх шукати. Тому розповідаємо про них лише дітям. А потім дозволяємо життю йти своїм шляхом, назустріч смерті. Та, на жаль, мало хто вибирає дорогу, дорогу Особистої Легенди, дорогу до щастя. Більшість людей сприймає цей світ як щось загрозливе, тож він і справді стає загрозливим. Ось чому ми, людські серця, говоримо все тихше й тихше, хоча й не замовкаємо цілком. Ось чому ми спотворюємо свою мову, щоб її ніхто не збагнув - ми не хочемо, щоб люди мучились через те, що не живуть за покликом серця.

- Чому серця не кличуть людей боротися за власну Легенду?

- Бо тоді серця найдужче страждають. А вони ж не люблять страждань.


Пауло Куельо все підготував для вашої подорожі. І хоча вам доведеться пройти крізь оманливі піски, невблаганне сонце, пустельні вітри і що найгірше – розчарування, не зволікайте: скарб, яким поповниться Ваша душа того вартий!

P.S. В публікації використано цитати з книги Пауло Куельо "Алхімік" .

А чи знаєте ви, куди потрапляють загублені речі та зниклі люди?

Єдина річ, яка приводить  у  відчай більше, ніж неможливість когось відшукати,- це коли не можуть знайти тебе. Я б дуже хотіла, щоб мене хто-небудь знайшов. Більше всього на світі хотіла б.

Буває люди зникають прямо у нас з-під носа. Або бачать нас по-новому, навіть якщо до цього не спускали з нас очей. Трапляється, ми самі себе губимо з виду, якщо не були достатньо уважними до себе.

Сесилія Ахерн - ірландська письменниця, автор багатьох любовних романів. Її книги є бестселлерами, перекладеними майже на півсотні мов. Роман "Там, де ти" також вартий немалої уваги. Історія є фантастично та інтригуючою. Чим і відрізняється від інших творів Сесилії. Я б навіть сказала, що жанром книги є фантастчний детектив, а не роман. З перших сторінок я не могла відірватися від книги. Ця подорож є загадковою та непередбаченою. Подорож в інший, невідомий нам світ

Героїня роману – це дивакувата дівчинка, яка весь вільний час проводить в пошуку загублених  речей. Перевертає будинок  вверх дном аби дати відповідь на  єдине запитання: “ Куди попадає все, що пропало? ” 

Сенді  стає поліцейським, а вже згодом відкриває агенство  по розшуку зниклих людей. Проводячи чергове розслідування Сенді зникає. Куди потряпляє героїня? Хто її шукає? Знайде дівчина шлях додому? Чи ні?

Нам всім доводилось коли-небудь заблукати, в одних випадках по особистому бажанню, в інших – через непідвладних нам сил. Коли ми дізнаємося все, що належить знати нашій душі, дорога сама  собою виникає перед нами. Іноді ми бачимо правильний шлях, та наперекір власному бажанню все дальше віддаляємося від нього, все глибше забиваємося в хащі: страх, або гнів, або печаль не пускають нас назад. Іноді ми самі вирішуємо загубитися і бродити в сутінках, тому що нам так простіше. Іноді все ж виходимо на правильну дорогу. Однак  незалежно ні від чого нас завжди знаходять.

 А чи знаєте ви, куди потрапляють загублені речі та зниклі люди? Куди?

P.S. В публікації використано цитати з книги: Сесилія Ахерн "Там, де ти", 2009.

Самотнiсть — це найгiрший вид страждання

В Iнтернетi всi перебувають на вiдстанi витягнутої руки. Треба лише знати як цю руку простягнути.
Життя в мережі. Називається online.

Ти можеш звертатися до мене на ти, навіть, якщо тобі 13 років. Відчуття безпеки, могутності та власності. Тут втрачає свою сутність час, вік, національність, соціальний статус.

Відчуття, що твій віртуальний друг є зовсім поруч, і навіть знаходиться в сусідній кімнаті. Просто він не має часу до тебе підійти.

Не важливо звідки він, і де він  живе: в Тернополі, Варшаві, Гамбургу чи Сан-Дієго. Відстані не відчуваємо.
 Ми не  відчуваємо страху, бо в будь-який момент можемо висмикнути шнурок з розетки...
Тут дійсне право вибору. Хочу спілкуюся, хочу ні. Завжди можна написати е-mail віртуальному другу і попросити в нього розради.

Тут нiчого не вiдволiкає. Анi запах, анi вигляд, анi те, що груди занадто малi. В мережi картина створюється словами. Власними словами.
Вiртуальна реальнiсть є так само повна спокус як i реальна. Грiх чужолозтва можна вчинити в iнтернетi не виходячи з дому.

Польський письменник Януш Вишневський  і його роман  "Самотність в мережі". Сама назва спонукає прочитати книгу. При першому виборі книги виникає підозра,  що книга написана про мене.
Сам автор, при написанні книги, був в стані розлучення зі своєю дружиною. Створення книги стало для нього виходом із депресивного стану. Це було набагато краще, ніж платити психотерапевту.
Але, роман про кохання. І в віртуалі, і в реалі. Герої книги зустрічаються. Що сталося після зустрічі? Що кожен з них обрав? Книга змушує думати. Письменник, як пишуть критики, зумів розкрити внутрішній світ жінки.

Чому герої в реалі не залишилися разом? А могла би бути інша кінцівка. Вони одружилися, народили п'ятеро дітей і померли в один  день. Звичайна мелодрама. Можливо, що кінцівка в книзі інша, і захоплює читача цим. Це і робить, мабуть, книгу бестселлером.

Самотнiсть — це найгiрший вид страждання.

P.S. В публікації використано  цитати з книги: Януш Вишневський "Самотність в мережі", 2010.